Я завжди мріяла про власний будинок. Двоповерховий. Не маленький, але і не занадто великий… Внизу – вітальня, кухня, кабінет і бібліотека. Вверх по сходам – три спальні… Веранда і сад…
Особливе значення чомусь мала для мене бібліотека. Уявляла її добре освітленою, з декількома рядами полиць, на яких – безліч книг, кожна з яких щось для мене означає. Щоб можна було зайти в вільний день і зранку до вечора читати в зручному кріслі, поринути повністю в уявний світ. Відволіктись від всього, що відбувається навколо… Забути про всі проблеми. Не зважати на все, що мене оточує в буденності, на все, що створене для того, щоб дратувати людей.
Це настільки просто – поринути з головою в книгу. Безповоротно, з відчуттям, наче це триватиме вічно. Головне – мати заради кого повертатись в реальність.
Поки я знаходитимусь в своєму власному маленькому світі, поки я читатиму, до мене зайде дорога мені людина, вкриє ковдрою. Принесе м’ятний чай. Або зелений. З жасмином.
Я готуватиму йому щодня, а він даруватиме мені квіти, не чекаючи якогось приводу. Він переживатиме за мене. А я за нього. Я змушуватиму його гуляти на свіжому повітрі годину щодня і щодня випивати півтора літри чистої води, щоб запобігти зневоднюванню. Ми придумаємо імена нашим дітям, відкладатимемо гроші на щось надважливе для нас обох. Плануватимемо, що в наступні вихідні полетимо в Рим, бо ми знайшли надзвичайно дешеві білети на літак. Він відчуватиме, коли я чимось знепокоєна, знатиме, чого я прагну, намагатиметься ніколи мене не розчарувати.
Таке можливо взагалі? Знайти настільки розуміючу людину. Жити в затишку, деколи перебивати плавність життя сварками, миритись, але все одно любити один одного. Чесно кажучи, сумніваюсь. Але мріяти це не забороняє, правда?
І навіть якщо я буду сама, я матиму свій маленький світ, мою бібліотеку, де зможу відволіктись від всього. І заповнити душу внутрішнім спокоєм.
0